Карта енергетичних і геополітичних інтересів основних вигодонабувачів у світовій енергетиці. Загрози енергетичній безпеці країн, що йдуть від сучасної структури світового ринку енергетики
У книзі відомого американського економіста, лауреата Пулітцерівської премії Д. Єргіна «Нова карта світу. Енергетичні ресурси, мінливий клімат і зіткнення націй» автор детально аналізує взаємопов'язані зміни у сфері енергетики та геополітики і констатує «зміщення рівноваги» на світовому рівні та «зростання напруження між державами», спровоковані, на думку науковця, істотним прогресом енергетичного сектору, зокрема внаслідок «сланцевої революції» у США, глобальним зростанням застосування поновлюваних джерел енергії (вітру, сонця тощо), а також всесвітньою катастрофою, пов'язаною з розповсюдженням вірусу COVID-19. До цього слід додати загострення енергетичної кризи в ЄС, спричиненої масштабним військовим вторгненням РФ в Україну наприкінці лютого 2022 р. Американський економіст стверджує, що сьогодні знову дедалі частішими стають прояви націоналізму та популізму в планетарному масштабі, що призводять до «фрагментації» глобалізації. Водночас остання перетворюється на дедалі «жорстокішу і конкурентнішу» та перешкоджає економічному зростанню багатьох країн, у зв'язку з чим доцільним є розгляд енергетичних і геополітичних інтересів країн — основних вигодонабувачів у світовій енергетиці.
Перетворення останніх років в енергетиці істотно впливають на стан основних вигодонабувачів у світовій енергетичній сфері (США, Росії, Китаю, а також країн Близького Сходу), який слід розглядати через призму геополітичного підходу в теорії міжнародних відносин. У зв'язку з цим детальніше зупинімося на розгляді основних акторів світової енергетики. Водночас сьогодні на арену нової енергетичної карти світу виходять різні сили, зокрема пов'язані з державними структурами, видобутком нафти і газу, сонячною та вітроенергетикою, технологіями з нульовим викидом вуглецю, сучасними технологіями створення малих модульних (ядерних) реакторів.
Ми живемо в епоху глобальної енергетичної нерівності. На частку населення розвинених країн припадає понад третина світового споживання первинної енергії. Водночас майже один мільярд людей на планеті не має доступу до електроенергії. За оцінками Міжнародного енергетичного агентства (МЕА), у 2020 р. лише через пандемію майже 90 млн осіб втратили можливість платити за електроенергію в необхідному обсязі. Розрив у споживанні енергії на людину між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються, залишається високим, і цей розрив в умовах катастрофічних наслідків для розвитку світового енергетичного сектору через воєнну агресію РФ проти України лише посилюватиметься в найближчому майбутньому, незважаючи на певне скорочення в останнє десятиліття. Слід зазначити високу геополітичну складову газового ринку Європи. Торгівля газом між Росією та Європою мала довгу історію і була пов'язана з геополітикою ще з часів СРСР. Основними противниками російського газу в Європі є США та їхні країни-союзники, зокрема країни Східної Європи. Це зумовлено підтримкою зовнішньої політики США та невдоволенням високими цінами на російський газ в умовах обмеженої конкуренції, тоді як країни Західної Європи можуть замінити трубопровідний газ постачанням СПГ з Катару, Нігерії або США. У Польщі розташовано СПГ-термінал у Свіноуйсьце річною потужністю 5 млрд куб. м, а також здійснюється будівництво газопроводу Baltic Pipe з Норвегії потужністю 10 млрд куб. м. Метою створення газового центру (хаба) у Східній Європі, а саме в Польщі, є відмова від російського газу та зниження цін на енергоносії у східному регіоні. Baltic Pipe — це врізка в газопровід Europipe II, що забезпечує постачання газу з Норвегії до Німеччини. У зв'язку з цим Польщі та США вигідно, що не введено в дію російський «Північний потік-2», що загалом запроваджено ембарго на російський газ, яке покаже свою ефективність у недалекому майбутньому, оскільки обсяги газу, що його прокачуватиме Польща по Baltic Pipe, можуть замістити російський газ. Незважаючи на те, що видобуток газу в Норвегії не зросте до 2025 р., а проєкти з видобутку на шельфі не дадуть більше ніж 1–1,5 млрд куб. м газу, у Польщі планують розвивати СПГ-інфраструктуру: у країні вже планують розширити потужності з приймання СПГ до 10 млрд куб. м. Головним постачальником СПГ для газового хаба у Східній Європі стануть США. Так, у жовтні 2018 р. Польща вже уклала з американською Venture Global LNG 20-річний контракт на 2 млн т СПГ на рік. Однак газ із США обійдеться Польщі в середньому дорожче за російський на 100 дол. США за тис. куб. м. Литва та Естонія також зможуть купувати CПГ, оскільки також володіють великими СПГ-терміналами (4 млрд та 7 млрд куб. м відповідно). Загалом нині проявляються три ймовірні осі енергетичного впливу у світі:
• США та інші західні країни, які використовували свою величезну економічну та купівельну спроможність як політичну зброю;
• Китай і великі країни, що розвиваються, як-от Індія, Туреччина та В'єтнам, які чинили опір тиску Заходу та продовжували вести справи з Росією;
• Саудівська Аравія та інші нафтовидобувні країни Близького Сходу, які прагнули зберегти нейтралітет і можуть збільшити свою частку на світовому нафтовому ринку в найближчі роки.
Загрози енергетичній безпеці країн світу, насамперед країн Європи, ідуть від сучасної структури світового ринку енергетики. Уже не перше десятиліття актуальним напрямом енергетичної політики ЄС виступає необхідність забезпечення енергетичної безпеки, що є проблемною сферою через високу залежністю ЄС від імпорту енергоресурсів, переважно з Російської Федерації. Тому питання диверсифікації поставок, постачальників та маршрутів постачання енергоресурсів стало невід'ємною частиною зовнішньої енергетичної політики ЄС. Головний об'єкт європейської політики диверсифікації в енергетичному секторі — ключовий (до останнього часу) експортер енергоресурсів — Росія, яка до моменту введення ембарго на російські енергоносії була найбільшим постачальником як нафти, так і природного газу в ЄС. Енергоресурси становили 65,5% усього російського експорту в ЄС. Ще донедавна деякі країни-члени ЄС повністю залежали від постачання енергоресурсів з Росії: її частка в загальному імпорті нафти становила 75–100% у країнах-членах ЄС: Болгарії, Угорщині, Словаччині та Фінляндії; щодо імпорту газу, то аналогічну ситуацію спостерігали в Болгарії, Чехії, Естонії, Латвії, Угорщині, Австрії, Румунії, Словенії, Словаччині та Фінляндії; окрім того, понад половину (50–75%) всього імпорту газу в Німеччині, Польщі та Швеції забезпечувала Росія. Імпортна залежність від російських енергоносіїв є значною загрозою енергетичній безпеці ЄС. Проблемність енергетичних відносин ЄС із Росією найяскравіше проявилася після 2014 р. як наслідок українсько-російського протистояння на тлі анексії Росією Криму та початку воєнних дій Росією на території України в частині Луганської та Донецької областей і полягає в політично обґрунтованій протидії з боку країн ЄС як новим енергетичним проєктам Росії, так і загалом російському постачанню енергоресурсів. У 2021 р., коли відбувалося відновлення економіки й попит на енергоресурси різко зріс, відновлювані джерела енергії (ВДЕ) виявилися нездатними задовольнити його, тож економіка закономірно звернулася до викопних видів палива — природного газу, нафти й навіть вугілля. У підсумку з вересня 2021 р. різко зростали спотові ціни на енергоносії, зокрема на природний газ і вугілля; це явище зачепило не тільки ЄС, а й інші частини світу, зокрема Азію та Америку. Ціни на нафту також зазнали вагомого підвищення впродовж 2021 р., але воно не було настільки стрибкоподібним і не викликало такої явної політичної напруги внаслідок домовленостей країн-членів ОПЕК+ про рівні видобутку. Вартість вугілля також не обговорювалася в широкому суспільному дискурсі ЄС у світлі політики з енергопереходу, що передбачає поступову відмову від цього виду палива. Саме тому енергетичну кризу 2022 р., особливо пов'язану з газовим шантажем РФ на тлі військового вторгнення Росії в Україну, в ЄС пов'язують передусім із підвищенням цін на природний газ. До цього слід додати, що за період з 2000-го по 2019 р. власне виробництво енергії в ЄС знизилося на 9%; водночас особливо значний спад відбувся у видобутку природного газу та ще більшою мірою — вугілля (практично на 2/3) через його заміщення ВДЕ та біопаливом. Також енергетичний перехід до використання ВДЕ, що є невід'ємною частиною руху країн ЄС до «чистої економіки», теж не сприяв усуненню такої загрози енергетичній безпеці, як ненадійність енергетичних поставок, до якої дуже чутливо ставиться більшість країн-членів ЄС. Альтернативна енергетика виявилася ненадійною і такою, що вимагає великих генерувальних потужностей і створення величезних обсягів сховищ для виробленої сонячними і вітряними електростанціями енергії. Проведений аналіз загроз енергетичній безпеці країн-членів ЄС, що походять від сучасної структури світового ринку енергетики, важливою особливістю якої була висока імпортна залежність ЄС від російських енергоносіїв, дає змогу дійти кількох важливих висновків щодо зміни сприйняття енергетичної безпеки та Росії — як можливої загрози цій енергетичній безпеці — з боку найважливіших політичних інститутів ЄС, починаючи з 2000 р., яке, проте, не призвело до диверсифікації постачань енергоресурсів до ЄС та відмови від співпраці з РФ як головним постачальником енергоресурсів до Європи, наслідком чого стала масштабна енергетична криза в ЄС 2021–2022 рр., що особливо загострилася після російського вторгнення в Україну наприкінці лютого 2022 р.:
1. Змінилося сприйняття основних загроз енергетичній безпеці ЄС. Якщо у 2000–2001 рр. основна увага приділялася забезпеченню безпеки постачань нафти, то у 2006 р. на перше місце вийшли питання газозабезпечення, хоча доцільно було розглядати енергетичну безпеку ЄС одночасно і в газовій, і в нафтовій, і у вугільній галузях, а також не залишати поза увагою енергетичну безпеку в атомній та альтернативній енергетиці, причому всі ці питання варто було розглядати системно та комплексно. Тривалий час у ЄС вважали, що в довгостроковій перспективі географічну диверсифікацію імпортних поставок нафти до ЄС порівняно з природним газом забезпечити складніше у зв'язку з тим, що нафтові запаси, які залишилися у світі, розташовані на Близькому Сході. А складнощі в короткостроковій перспективі зумовлені відсутністю резервних потужностей видобутку в більшості країн-експортерів нафти. Диверсифікація ж імпортних постачань газу, на думку експертів з ЄС, полегшувалася наявністю низки можливостей: від близько розташованих традиційних постачальників і регіонів видобутку (Норвегія, країни Північної Африки) до віддалених регіонів (Каспійський регіон та Іран, країни Близького Сходу та Нігерія). Однак на практиці виявилося, що в ЄС існує більша диверсифікованість нафтового постачання порівняно з газовим. Водночас у більшості чинних і потенційних постачальників природного газу в ЄС (крім Росії) (а саме Норвегії, Лівії, Алжиру, Азербайджану, Туркменістану та ін.) відсутні можливості різкого нарощування обсягів постачання природного газу настільки, щоб ЄС зміг дозволити собі значно знизити його імпорт з Росії. Доповнюється ця проблема актуальністю природного газу як більш екологічного викопного виду палива, ніж нафта чи вугілля, у зв'язку з чим попит на нього буде відносно стабільним у середньостроковій перспективі, зокрема у процесі енергетичного переходу країн ЄС. Запровадження в ЄС комплексу заходів зі збільшення енергетичної ефективності, лібералізації ринків, диверсифікації постачання, збільшення потужностей газосховищ і проведення проактивної політики у відносинах з постачальниками дасть змогу знизити ризики у сфері газоенергетики.
2. Актуалізувалося питання про проведення єдиної енергетичної політики та загальноєвропейського регулювання енергетичних ринків. З 2006 р. ці питання згадують набагато частіше порівняно з періодом 2000–2001 рр. у головних європейських документах.
3. Змінилося сприйняття Росії як головного постачальника енергоресурсів до ЄС. У 2000–2001 рр. Росію в цьому статусі в Європі сприймали загалом нейтрально. Прогнозоване збільшення імпортозалежності від постачання газу з Росії на той момент не викликало в ЄС сильного занепокоєння. У 2006 р. в офіційних документах ЄС уже зазначається, що російсько-український конфлікт 2006 р. у нафто- і газоенергетиці підкреслив уразливість систем постачання та розподілу енергоносіїв, що вимагає вжиття активних заходів від членів ЄС (що, утім, надалі так і зависло в повітрі, наслідком чого стала масштабна енергетична криза в Європі у 2000–2001 рр.). 4. Сприйняття основних загроз для енергетичної безпеки ЄС та можливостей їх нівелювання в політичних інститутах ЄС, як-от Єврокомісія, Європарламент і Рада ЄС, значною мірою збігається. Особливо це стосується наднаціональних інститутів: Єврокомісії та Європарламенту. Сприйняття енергетичної безпеки Радою ЄС характеризується більшим акцентом на необхідності захисту національних інтересів країн-членів ЄС. Інакше кажучи, російсько-український конфлікт 2006 р. щодо питань енергетичної взаємодії, що призвів до напруженості відносин Росії як постачальника енергоресурсів та ЄС як покупця, викликав закономірний результат, який можна було спрогнозувати ще у 2006 р., а саме до гострої європейської енергетичної кризи 2021–2022 рр., в умовах якої вже складно виробити швидкі, ефективні та безболісні заходи щодо диверсифікації постачань енергоресурсів та швидкої трансформації європейської енергетичної політики, оскільки дорогоцінний час утрачено. За цих обставин до моменту військового вторгнення РФ в Україну об'єкти нафтової інфраструктури в ЄС помилково розглядали як менш важливі порівняно з об'єктами електричної та газової інфраструктури. Оскільки нафтовий ринок є глобалізованим, розподіл нафти в рамках ЄС європейські країни уявляли як відносно гнучкий процес. Крім того, держави-члени ЄС володіли, на їхню думку, значними запасами нафти: кожна держава-член ЄС за законом повинна мати запаси нафти, достатні для задоволення внутрішнього попиту протягом щонайменше 90 днів.
Однак війна в Україні, яку Росія розв'язала у 2022 р., спричинила глобальну паливну кризу в Європі, до якої європейські країни виявилися зовсім не готовими. Рішення кожної країни-члена ЄС повністю або здебільшого покладатися в електрогенерації на російський природний газ відіграли суттєвий негативний вплив на енергетичну безпеку цих країн. Водночас багато заяв щодо енергетичної безпеки ЄС звучали декларативно, без пропозиції та вироблення конкретних заходів забезпечення цієї енергетичної незалежності європейських країн. Європейські держави не вживали вчасно заходів для того, щоб забезпечити енергетичну безпеку, у зв'язку з чим потрапили в повну залежність від російських енергоносіїв. Замість того, щоб створювати зв'язки з перекидання обсягів газу з однієї країни в іншу, будувати інтерконектори, що дають змогу здійснювати обмін електроенергією через кордони, будувати достатню кількість терміналів для приймання скрапленого газу, затримати ліквідацію атомних реакторів, країни ЄС сприяли тому, що «Газпром» ставав дедалі потужнішою силою, фактично монополістом на європейському ринку енергоресурсів.
Більш детально про технології та інструменти протидії гібридним та асиметричним проявам кібервійн як складових державного забезпечення національної безпеки, що дозволяють розробити ефективні заходи стримування та протидії розгортанню гібридних воєн, правильно застосувати норми міжнародного права до кібервійн, інформаційних, енергетичних та продовольчих воєн, досягнення цілей енергетичної, продовольчої, кібер-, інформаційної безпеки; розвинути міжнародно-правове співробітництво у зазначеній сфері діяльності - у книзі компанії Сідкон "Гібридна війна нового типу як загроза національній безпеці держав".
Ця книга представляє інтерес для наукових співробітників та аналітиків, державних діячів та представників бізнесу, які займаються проблемами забезпечення енергетичної, продовольчої, інформаційної, кібербезпеки, поточного та стратегічного розвитку енергетики та аграрного сектору, а також буде корисною для освітніх цілей.
У книзі відомого американського економіста, лауреата Пулітцерівської премії Д. Єргіна «Нова карта світу. Енергетичні ресурси, мінливий клімат і зіткнення націй» автор детально аналізує взаємопов'язані зміни у сфері енергетики та геополітики і констатує «зміщення рівноваги» на світовому рівні та «зростання напруження між державами», спровоковані, на думку науковця, істотним прогресом енергетичного сектору, зокрема внаслідок «сланцевої революції» у США, глобальним зростанням застосування поновлюваних джерел енергії (вітру, сонця тощо), а також всесвітньою катастрофою, пов'язаною з розповсюдженням вірусу COVID-19. До цього слід додати загострення енергетичної кризи в ЄС, спричиненої масштабним військовим вторгненням РФ в Україну наприкінці лютого 2022 р. Американський економіст стверджує, що сьогодні знову дедалі частішими стають прояви націоналізму та популізму в планетарному масштабі, що призводять до «фрагментації» глобалізації. Водночас остання перетворюється на дедалі «жорстокішу і конкурентнішу» та перешкоджає економічному зростанню багатьох країн, у зв'язку з чим доцільним є розгляд енергетичних і геополітичних інтересів країн — основних вигодонабувачів у світовій енергетиці.
Перетворення останніх років в енергетиці істотно впливають на стан основних вигодонабувачів у світовій енергетичній сфері (США, Росії, Китаю, а також країн Близького Сходу), який слід розглядати через призму геополітичного підходу в теорії міжнародних відносин. У зв'язку з цим детальніше зупинімося на розгляді основних акторів світової енергетики. Водночас сьогодні на арену нової енергетичної карти світу виходять різні сили, зокрема пов'язані з державними структурами, видобутком нафти і газу, сонячною та вітроенергетикою, технологіями з нульовим викидом вуглецю, сучасними технологіями створення малих модульних (ядерних) реакторів.
Ми живемо в епоху глобальної енергетичної нерівності. На частку населення розвинених країн припадає понад третина світового споживання первинної енергії. Водночас майже один мільярд людей на планеті не має доступу до електроенергії. За оцінками Міжнародного енергетичного агентства (МЕА), у 2020 р. лише через пандемію майже 90 млн осіб втратили можливість платити за електроенергію в необхідному обсязі. Розрив у споживанні енергії на людину між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються, залишається високим, і цей розрив в умовах катастрофічних наслідків для розвитку світового енергетичного сектору через воєнну агресію РФ проти України лише посилюватиметься в найближчому майбутньому, незважаючи на певне скорочення в останнє десятиліття. Слід зазначити високу геополітичну складову газового ринку Європи. Торгівля газом між Росією та Європою мала довгу історію і була пов'язана з геополітикою ще з часів СРСР. Основними противниками російського газу в Європі є США та їхні країни-союзники, зокрема країни Східної Європи. Це зумовлено підтримкою зовнішньої політики США та невдоволенням високими цінами на російський газ в умовах обмеженої конкуренції, тоді як країни Західної Європи можуть замінити трубопровідний газ постачанням СПГ з Катару, Нігерії або США. У Польщі розташовано СПГ-термінал у Свіноуйсьце річною потужністю 5 млрд куб. м, а також здійснюється будівництво газопроводу Baltic Pipe з Норвегії потужністю 10 млрд куб. м. Метою створення газового центру (хаба) у Східній Європі, а саме в Польщі, є відмова від російського газу та зниження цін на енергоносії у східному регіоні. Baltic Pipe — це врізка в газопровід Europipe II, що забезпечує постачання газу з Норвегії до Німеччини. У зв'язку з цим Польщі та США вигідно, що не введено в дію російський «Північний потік-2», що загалом запроваджено ембарго на російський газ, яке покаже свою ефективність у недалекому майбутньому, оскільки обсяги газу, що його прокачуватиме Польща по Baltic Pipe, можуть замістити російський газ. Незважаючи на те, що видобуток газу в Норвегії не зросте до 2025 р., а проєкти з видобутку на шельфі не дадуть більше ніж 1–1,5 млрд куб. м газу, у Польщі планують розвивати СПГ-інфраструктуру: у країні вже планують розширити потужності з приймання СПГ до 10 млрд куб. м. Головним постачальником СПГ для газового хаба у Східній Європі стануть США. Так, у жовтні 2018 р. Польща вже уклала з американською Venture Global LNG 20-річний контракт на 2 млн т СПГ на рік. Однак газ із США обійдеться Польщі в середньому дорожче за російський на 100 дол. США за тис. куб. м. Литва та Естонія також зможуть купувати CПГ, оскільки також володіють великими СПГ-терміналами (4 млрд та 7 млрд куб. м відповідно). Загалом нині проявляються три ймовірні осі енергетичного впливу у світі:
• США та інші західні країни, які використовували свою величезну економічну та купівельну спроможність як політичну зброю;
• Китай і великі країни, що розвиваються, як-от Індія, Туреччина та В'єтнам, які чинили опір тиску Заходу та продовжували вести справи з Росією;
• Саудівська Аравія та інші нафтовидобувні країни Близького Сходу, які прагнули зберегти нейтралітет і можуть збільшити свою частку на світовому нафтовому ринку в найближчі роки.
Загрози енергетичній безпеці країн світу, насамперед країн Європи, ідуть від сучасної структури світового ринку енергетики. Уже не перше десятиліття актуальним напрямом енергетичної політики ЄС виступає необхідність забезпечення енергетичної безпеки, що є проблемною сферою через високу залежністю ЄС від імпорту енергоресурсів, переважно з Російської Федерації. Тому питання диверсифікації поставок, постачальників та маршрутів постачання енергоресурсів стало невід'ємною частиною зовнішньої енергетичної політики ЄС. Головний об'єкт європейської політики диверсифікації в енергетичному секторі — ключовий (до останнього часу) експортер енергоресурсів — Росія, яка до моменту введення ембарго на російські енергоносії була найбільшим постачальником як нафти, так і природного газу в ЄС. Енергоресурси становили 65,5% усього російського експорту в ЄС. Ще донедавна деякі країни-члени ЄС повністю залежали від постачання енергоресурсів з Росії: її частка в загальному імпорті нафти становила 75–100% у країнах-членах ЄС: Болгарії, Угорщині, Словаччині та Фінляндії; щодо імпорту газу, то аналогічну ситуацію спостерігали в Болгарії, Чехії, Естонії, Латвії, Угорщині, Австрії, Румунії, Словенії, Словаччині та Фінляндії; окрім того, понад половину (50–75%) всього імпорту газу в Німеччині, Польщі та Швеції забезпечувала Росія. Імпортна залежність від російських енергоносіїв є значною загрозою енергетичній безпеці ЄС. Проблемність енергетичних відносин ЄС із Росією найяскравіше проявилася після 2014 р. як наслідок українсько-російського протистояння на тлі анексії Росією Криму та початку воєнних дій Росією на території України в частині Луганської та Донецької областей і полягає в політично обґрунтованій протидії з боку країн ЄС як новим енергетичним проєктам Росії, так і загалом російському постачанню енергоресурсів. У 2021 р., коли відбувалося відновлення економіки й попит на енергоресурси різко зріс, відновлювані джерела енергії (ВДЕ) виявилися нездатними задовольнити його, тож економіка закономірно звернулася до викопних видів палива — природного газу, нафти й навіть вугілля. У підсумку з вересня 2021 р. різко зростали спотові ціни на енергоносії, зокрема на природний газ і вугілля; це явище зачепило не тільки ЄС, а й інші частини світу, зокрема Азію та Америку. Ціни на нафту також зазнали вагомого підвищення впродовж 2021 р., але воно не було настільки стрибкоподібним і не викликало такої явної політичної напруги внаслідок домовленостей країн-членів ОПЕК+ про рівні видобутку. Вартість вугілля також не обговорювалася в широкому суспільному дискурсі ЄС у світлі політики з енергопереходу, що передбачає поступову відмову від цього виду палива. Саме тому енергетичну кризу 2022 р., особливо пов'язану з газовим шантажем РФ на тлі військового вторгнення Росії в Україну, в ЄС пов'язують передусім із підвищенням цін на природний газ. До цього слід додати, що за період з 2000-го по 2019 р. власне виробництво енергії в ЄС знизилося на 9%; водночас особливо значний спад відбувся у видобутку природного газу та ще більшою мірою — вугілля (практично на 2/3) через його заміщення ВДЕ та біопаливом. Також енергетичний перехід до використання ВДЕ, що є невід'ємною частиною руху країн ЄС до «чистої економіки», теж не сприяв усуненню такої загрози енергетичній безпеці, як ненадійність енергетичних поставок, до якої дуже чутливо ставиться більшість країн-членів ЄС. Альтернативна енергетика виявилася ненадійною і такою, що вимагає великих генерувальних потужностей і створення величезних обсягів сховищ для виробленої сонячними і вітряними електростанціями енергії. Проведений аналіз загроз енергетичній безпеці країн-членів ЄС, що походять від сучасної структури світового ринку енергетики, важливою особливістю якої була висока імпортна залежність ЄС від російських енергоносіїв, дає змогу дійти кількох важливих висновків щодо зміни сприйняття енергетичної безпеки та Росії — як можливої загрози цій енергетичній безпеці — з боку найважливіших політичних інститутів ЄС, починаючи з 2000 р., яке, проте, не призвело до диверсифікації постачань енергоресурсів до ЄС та відмови від співпраці з РФ як головним постачальником енергоресурсів до Європи, наслідком чого стала масштабна енергетична криза в ЄС 2021–2022 рр., що особливо загострилася після російського вторгнення в Україну наприкінці лютого 2022 р.:
1. Змінилося сприйняття основних загроз енергетичній безпеці ЄС. Якщо у 2000–2001 рр. основна увага приділялася забезпеченню безпеки постачань нафти, то у 2006 р. на перше місце вийшли питання газозабезпечення, хоча доцільно було розглядати енергетичну безпеку ЄС одночасно і в газовій, і в нафтовій, і у вугільній галузях, а також не залишати поза увагою енергетичну безпеку в атомній та альтернативній енергетиці, причому всі ці питання варто було розглядати системно та комплексно. Тривалий час у ЄС вважали, що в довгостроковій перспективі географічну диверсифікацію імпортних поставок нафти до ЄС порівняно з природним газом забезпечити складніше у зв'язку з тим, що нафтові запаси, які залишилися у світі, розташовані на Близькому Сході. А складнощі в короткостроковій перспективі зумовлені відсутністю резервних потужностей видобутку в більшості країн-експортерів нафти. Диверсифікація ж імпортних постачань газу, на думку експертів з ЄС, полегшувалася наявністю низки можливостей: від близько розташованих традиційних постачальників і регіонів видобутку (Норвегія, країни Північної Африки) до віддалених регіонів (Каспійський регіон та Іран, країни Близького Сходу та Нігерія). Однак на практиці виявилося, що в ЄС існує більша диверсифікованість нафтового постачання порівняно з газовим. Водночас у більшості чинних і потенційних постачальників природного газу в ЄС (крім Росії) (а саме Норвегії, Лівії, Алжиру, Азербайджану, Туркменістану та ін.) відсутні можливості різкого нарощування обсягів постачання природного газу настільки, щоб ЄС зміг дозволити собі значно знизити його імпорт з Росії. Доповнюється ця проблема актуальністю природного газу як більш екологічного викопного виду палива, ніж нафта чи вугілля, у зв'язку з чим попит на нього буде відносно стабільним у середньостроковій перспективі, зокрема у процесі енергетичного переходу країн ЄС. Запровадження в ЄС комплексу заходів зі збільшення енергетичної ефективності, лібералізації ринків, диверсифікації постачання, збільшення потужностей газосховищ і проведення проактивної політики у відносинах з постачальниками дасть змогу знизити ризики у сфері газоенергетики.
2. Актуалізувалося питання про проведення єдиної енергетичної політики та загальноєвропейського регулювання енергетичних ринків. З 2006 р. ці питання згадують набагато частіше порівняно з періодом 2000–2001 рр. у головних європейських документах.
3. Змінилося сприйняття Росії як головного постачальника енергоресурсів до ЄС. У 2000–2001 рр. Росію в цьому статусі в Європі сприймали загалом нейтрально. Прогнозоване збільшення імпортозалежності від постачання газу з Росії на той момент не викликало в ЄС сильного занепокоєння. У 2006 р. в офіційних документах ЄС уже зазначається, що російсько-український конфлікт 2006 р. у нафто- і газоенергетиці підкреслив уразливість систем постачання та розподілу енергоносіїв, що вимагає вжиття активних заходів від членів ЄС (що, утім, надалі так і зависло в повітрі, наслідком чого стала масштабна енергетична криза в Європі у 2000–2001 рр.). 4. Сприйняття основних загроз для енергетичної безпеки ЄС та можливостей їх нівелювання в політичних інститутах ЄС, як-от Єврокомісія, Європарламент і Рада ЄС, значною мірою збігається. Особливо це стосується наднаціональних інститутів: Єврокомісії та Європарламенту. Сприйняття енергетичної безпеки Радою ЄС характеризується більшим акцентом на необхідності захисту національних інтересів країн-членів ЄС. Інакше кажучи, російсько-український конфлікт 2006 р. щодо питань енергетичної взаємодії, що призвів до напруженості відносин Росії як постачальника енергоресурсів та ЄС як покупця, викликав закономірний результат, який можна було спрогнозувати ще у 2006 р., а саме до гострої європейської енергетичної кризи 2021–2022 рр., в умовах якої вже складно виробити швидкі, ефективні та безболісні заходи щодо диверсифікації постачань енергоресурсів та швидкої трансформації європейської енергетичної політики, оскільки дорогоцінний час утрачено. За цих обставин до моменту військового вторгнення РФ в Україну об'єкти нафтової інфраструктури в ЄС помилково розглядали як менш важливі порівняно з об'єктами електричної та газової інфраструктури. Оскільки нафтовий ринок є глобалізованим, розподіл нафти в рамках ЄС європейські країни уявляли як відносно гнучкий процес. Крім того, держави-члени ЄС володіли, на їхню думку, значними запасами нафти: кожна держава-член ЄС за законом повинна мати запаси нафти, достатні для задоволення внутрішнього попиту протягом щонайменше 90 днів.
Однак війна в Україні, яку Росія розв'язала у 2022 р., спричинила глобальну паливну кризу в Європі, до якої європейські країни виявилися зовсім не готовими. Рішення кожної країни-члена ЄС повністю або здебільшого покладатися в електрогенерації на російський природний газ відіграли суттєвий негативний вплив на енергетичну безпеку цих країн. Водночас багато заяв щодо енергетичної безпеки ЄС звучали декларативно, без пропозиції та вироблення конкретних заходів забезпечення цієї енергетичної незалежності європейських країн. Європейські держави не вживали вчасно заходів для того, щоб забезпечити енергетичну безпеку, у зв'язку з чим потрапили в повну залежність від російських енергоносіїв. Замість того, щоб створювати зв'язки з перекидання обсягів газу з однієї країни в іншу, будувати інтерконектори, що дають змогу здійснювати обмін електроенергією через кордони, будувати достатню кількість терміналів для приймання скрапленого газу, затримати ліквідацію атомних реакторів, країни ЄС сприяли тому, що «Газпром» ставав дедалі потужнішою силою, фактично монополістом на європейському ринку енергоресурсів.
Більш детально про технології та інструменти протидії гібридним та асиметричним проявам кібервійн як складових державного забезпечення національної безпеки, що дозволяють розробити ефективні заходи стримування та протидії розгортанню гібридних воєн, правильно застосувати норми міжнародного права до кібервійн, інформаційних, енергетичних та продовольчих воєн, досягнення цілей енергетичної, продовольчої, кібер-, інформаційної безпеки; розвинути міжнародно-правове співробітництво у зазначеній сфері діяльності - у книзі компанії Сідкон "Гібридна війна нового типу як загроза національній безпеці держав".
Ця книга представляє інтерес для наукових співробітників та аналітиків, державних діячів та представників бізнесу, які займаються проблемами забезпечення енергетичної, продовольчої, інформаційної, кібербезпеки, поточного та стратегічного розвитку енергетики та аграрного сектору, а також буде корисною для освітніх цілей.